В. Косаківський: Про спадкування
Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Під спадкуванням мається на увазі перехід майнових і деяких особистих немайнових прав та обов'язків фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб — його спадкоємців. Спадщиною є сукупність цих прав та обов'язків. Сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок спадкування складає інститут цивільного права, який іменується «спадковим правом».
Спадкове право захищає власність фізичних осіб, стимулює їхню матеріальну зацікавленість у результатах праці, врешті, зміцнює сімейні відносини, оскільки закон відносить до спадкоємців осіб, пов'язаних зі спадкодавцем кровним походженням, шлюбними відносинами, усиновленням. Нормами спадкового права передбачено захист прав неповнолітніх, а також непрацездатних осіб.
Спадкування — це правовідносини, в яких є дві сторони: спадкодавець та спадкоємець.
Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи — громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Не можуть бути спадкодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення діяльності організацій порядок передачі їхнього майна іншим особам або державі визначається не нормами про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб.
Спадкоємці — це вказані у заповіті або у законі особи, до яких переходять цивільні права і обов'язки спадкодавця.
Спадкування виникає у випадку смерті фізичної особи або оголошення її померлою у встановленому законом порядку, де підставою виникнення спадкових правовідносин є рішення суду, яке ґрунтується на припущенні, що фізична особа (спадкодавець) померла, (див. коментар до ст. 1220). З цими юридичними фактами закон пов'язує появу у спадкоємців права на прийняття спадщини, а у всіх інших осіб — обов'язку не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Після прийняття спадщини спадкоємець стає учасником тих самих правовідносин, суб'єктом яких раніше був спадкодавець, тобто фактично відбувається заміна суб'єкта у правовідносинах, учасником яких був спадкодавець.
Крім цивільних прав, до спадкоємців переходять також і майнові обов'язки спадкодавця (наприклад, сплата боргів, відшкодування заподіяної шкоди тощо). Права й обов'язки спадкодавця, що входять до складу спадщини переходять до спадкоємців як єдине ціле. Тому, якщо спадкоємець приймає якусь частину спадщини, то він вважається таким, що прийняв усю спадщину, що йому належить за законом і за заповітом. Такий перехід прав і обов'язків називається універсальним правонаступництвом, де спадщина переходить до спадкоємця як єдине ціле.
Від універсального правонаступництва відрізняють правонаступництво сингулярне, при якому до спадкоємця переходить не вся сукупність прав і обов'язків спадкодавця, а лише певна кількість його прав (або обов'язків). Наприклад, якщо заповітом спадкодавець поклав на спадкоємця обов'язок передати яку-небудь з отриманих у спадщину речей у користування третій особі, то ця третя особа буде сингулярним правонаступником і до того ж одержує відповідні права не безпосередньо від спадкодавця, а через спадкоємця.
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Спадкування може бути двох видів: за заповітом або за законом. У разі спадкування за заповітом воля спадкодавця виражається у заповіті. При спадкуванні за законом воно відбувається незалежно від волі спадкодавця і можливе тоді, коли спадкодавець взагалі не висловив свого бажання певним чином розпорядитися своїм майном на випадок смерті або коли його бажання є юридичне недійсним.
За своєю правовою природою заповіт є одностороннім правочином і тому регулюється не тільки нормами спадкового права, але також підпорядковується загальним правилам про вчинення правочинів та про недійсність правочинів.
Якщо стосовно майна укладений заповіт, то пріоритет надається саме цьому виду спадкування. Якщо заповіту нема або його визнано недійсним, або якщо всі спадкоємці за заповітом відмовилися від спадщини або померли до відкриття спадщини, то настає спадкування за законом. У цьому випадку спадкове майно переходить до тих осіб, коло яких вичерпним образом визначене у законі (спадкоємців за законом). Порядок розподілу спадщини, частка кожного із спадкоємців за законом тощо визначаються безпосередньо нормами права (див. главу 86 ЦК).
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Об'єктами спадкування є цивільні права й обов'язки спадкодавця, що можуть (мають здатність) переходити у спадщину. Але йдеться не про будь-які права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, а лише ті, існування яких не припиняється смертю певної фізичної особи.
Об'єкти спадкування бувають майнового та немайнового характеру.
З розвитком економічних відносин коло об'єктів, які мають майновий характер, розширюється. До них, зокрема, належать: жилі будинки, квартири, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, предмети особистого користування, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові суми, цінні папери, пайовий внесок членів ЖБК, дачно-будівельного, гаражно-будівельного кооперативів, члена садівницького товариства, а також інше майно споживчого й виробничого призначення.
До об'єктів немайнового характеру належать деякі права в галузі інтелектуальної власності. Це авторське право, що містить право на опублікування й розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва та одержання винагороди; право на одержання диплому померлого автора, відкриття і винагороду за відкриття, авторського свідоцтва чи патенту на винахід, свідоцтва на раціоналізаторську пропозицію, свідоцтва чи патенту на промисловий зразок, право на одержання винагороди, а також виключне право на винахід, промисловий зразок, яке ґрунтується на патенті.
Сукупність цих прав і обов'язків називається спадщиною або спадковою масою (спадковим майном). У спадковому праві ці поняття використовуються як рівнозначні, хоча точнішим є саме термін «спадщина», як такий, що охоплює сукупність цивільних прав і обов'язків спадкодавця.
Крім переходу до спадкоємців прав, до них також переходять і обов'язки, наприклад, це може бути сплата боргів спадкодавця. Так, якщо спадкодавець мав боржників, то право вимагати від них повернення боргу переходить до спадкоємців. Спадкоємці не можуть прийняти тільки права і відмовитися від прийняття обов'язків. Спадщина приймається не в частині, а в цілому.
Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:
1) особисті немайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.
До спадкоємців переходять майнові права і обов'язки спадкодавця за винятком тих, які взагалі не можуть переходити в спадщину.
Наприклад, оскільки до складу спадщини входять тільки цивільні права й обов'язки, то не переходять у спадщину права й обов'язки спадкодавця в адміністративних, трудових, інших правовідносинах, якщо вони не набули цивільно-правового майнового змісту. Не переходять у спадщину також цивільні права й обов'язки, нерозривно зв'язані з особистістю спадкодавця, котрі він не міг би нікому передати і за життя (право на аліменти, пенсію тощо).
Отже, ця стаття встановлює винятки з принципу загальності переходу спадщини, передбачаючи, що не входять до складу спадщини права та обов'язки, які нерозривно пов'язані з особою спадкодавця.
До таких невіддільних від особистості спадкодавця прав та обов'язків, зокрема, належать:
1) особисті немайнові права фізичної особи (див. коментар до книги II ЦК);
2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами (див. коментар до глави 7 ЦК);
3) право на відшкодування шкоди у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (див. коментар до ст.ст. 1195-1208 ЦК);
4) права на аліменти, на пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом. Право на такі виплати мають особистий характер, оскільки покликані забезпечити наявність засобів існування для конкретних осіб. Тому зі смертю уповноваженої особи припиняється і право на отримання відповідної виплати;
5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, що передбачені ст. 608 ЦК. Згадана норма розрізняє два випадки припинення зобов'язання смертю фізичної особи: 1) припинення зобов'язання смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою (наприклад, смерть повіреного у договорі доручення — ст. 1008 ч.І. п.З); 2) припинення зобов'язання смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора (прикладом може бути смерть довірителя у тому ж таки договорі доручення — ст. 1008 ч. 1. п.З).
Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.
Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.
Виникнення спадкових правовідносин закон пов'язує з відкриттям спадщини. З цього часу визначається коло спадкоємців, що закликаються до спадкування, і склад спадкового майна. З цього дня починається перебіг строку на прийняття спадщини, на подання претензій кредиторами спадкодавця, виникає право власності на спадкове майно в його спадкоємців, що прийняли, і настають деякі інші правові наслідки.
Підставами відкриття спадщини, а відтак і виникнення спадкових правовідносин є смерть фізичної особи або оголошення її такою, що померла.
Варто звернути увагу на те, що у коментованій нормі йдеться про два різних види юридичних фактів. У першому випадку маємо справу з таким видом юридичних фактів, як подія, тобто, обставиною, яка не залежить від волі суб'єктів права. При цьому для самого виникнення спадкових правовідносин не має значення, що було причиною смерті. Вирішальним є факт смерті. У випадку оголошення фізичної особи такою, що померла, підставою виникнення спадкових правовідносин є рішення суду, яке ґрунтується на припущенні, що фізична особа (спадкодавець) померла (див. коментар до ст. 46 ЦК).
Час відкриття спадщини визначається в залежності від того, котра із вказаних обставин є підставою виникнення спадкових правовідносин.
Якщо підставою виникнення спадкових правовідносин є смерть спадкодавця, то часом відкриття спадщини визнається день його смерті. Факт смерті спадкодавця підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим органом реєстрації актів цивільного стану.
Якщо ж підставою виникнення спадкових правовідносин є оголошення фізичної особи такою, що померла (ст. 46 ЦК), то моментом відкриття спадщини визнається день набрання законної сили рішення суду про це. Таке рішення є підставою для реєстрації органами РАЦС факту смерті та видачі ними свідоцтва про смерть. Якщо ж фізична особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, то вона може бути оголошена судом померлою від дня її вірогідної смерті.
Якщо в свідоцтві про смерть спадкодавця вказаний тільки місяць або рік смерті, то часом відкриття спадщини слід вважати останній день вказаного місяця або року.
Стосовно осіб, які померли в один день, але у різні години доби, час відкриття спадщини є однаковим. Оскільки спадкування після кожної з таких осіб відкривається одночасно, то вони не успадковують одна після одної, а натомість, є окремими спадкодавцями. Оскільки часом відкриття спадщини визнають саме день смерті громадянина, а не який-небудь інший момент, то особи, що померли в один день, але в різний час доби, повинні вважатися померлими в один час. Спадкування після кожної з них відкривається в той самий день, тому вони не успадковують один після одного.
Це стосується і осіб, які померли під час спільної небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо). Спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.
Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.
Під «місцем відкриття спадщини» мається на увазі не «місце», як точка на місцевості, конкретне помешкання, дім, вулиця і т.п., а певний населений пункт (місто, село тощо).
Місце відкриття спадщини може не співпадати з місцем смерті спадкодавця, якщо він помер не у місці свого постійного проживання (наприклад, під час перебування у відрядженні, санаторії, місцях позбавлення волі). У цих випадках місцем відкриття спадщини визнається той населений пункт, де громадянин постійно проживав до виїзду. Так, місцем постійного проживання студентів, військовослужбовців строкової служби, осіб, позбавлених волі вважається місто, село, селище тощо, у якому вони постійно проживали до навчання, призову на військову або альтернативну службу, присуду про покарання у вигляді позбавлення волі. Проте у випадку смерті громадянина, що постійно проживав у будинку для осіб похилого віку та інвалідів, місцем відкриття спадщини вважається місце, де знаходиться ця установа.
Місцем проживання малолітніх або осіб, що перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків, усиновителів, опікунів.
Стосовно громадян України, які постійно проживали за кордоном, місцем відкриття спадщини буде країна, де вони постійно проживали. Свідоцтво про право на спадщину в такому випадку видається консульською установою або дипломатичним представництвом України (крім випадків, коли держава, де постійно проживав померлий, має на це виключну компетенцію). Щодо громадян України, які тимчасово проживали за кордоном і померли там, місцем відкриття спадщини буде їхнє останнє місце проживання в України до виїзду за кордон.
На практиці зустрічаються випадки, коли місце проживання спадкодавця невідоме. Наприклад, якщо особа часто переїжджає з одного місця проживання до іншого, інколи неможливо визначити місце його проживання. У таких випадках місцем відкриття спадщини вважається місце, де знаходиться нерухоме майно або основна його частина. Це може бути місто, де громадянин мав квартиру; село, в якому знаходиться земля, що належить спадкодавцю на праві приватної власності тощо. Якщо ж спадкодавець мав одночасно декілька квартир, будинків, земельних ділянок і т.п., що знаходилися у різних населених пунктах, то місце відкриття спадщини визначається з урахуванням вартості цього нерухомого майна. Де знаходиться майно більшої вартості, там і відкривається спадщина. Якщо померла особа не мала нерухомості, то місцем відкриття спадщини вважається те місце, де знаходиться основна частина рухомого майна. Наприклад, якщо в одному місці після смерті особи, котра не мала постійного місця проживання залишився автомобіль, а в іншому — телевізор, то спадщина відкривається у місці, де знаходиться рухоме майно більшої вартості (автомобіль тощо).
Місце відкриття спадщини належить підтвердити відповідними документами. Це можуть бути: свідоцтво органів РАЦС про смерть спадкодавця, якщо його останнє постійне місце проживання і місце смерті збігаються; довідки житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, із місця роботи померлого тощо.
Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місце відкриття спадщини підтверджується довідкою виконкому місцевих рад про місцезнаходження спадкового майна чи його частини.
Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
2. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 цього Кодексу).
Спадкоємцями можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава. Однак при цьому фізичні особи можуть успадковувати і за заповітом, і за законом, у той час як організації і держава спадкують за наявності вказівки про це у заповіті. Керуючись таким концептуальним підходом щодо суб'єктного складу спадкових правовідносин, коментована стаття, визначаючи коло спадкоємців, розрізняє два види таких суб'єктів: а) фізичні особи; б) усі інші суб'єкти цивільного права.
Необхідною умовою спадкування для фізичної особи є те, що вона має бути живою на момент відкриття спадщини. Але закон захищає також права дітей, які були зачаті за життя спадкодавця і народилися після його смерті (так званий «постум»). Мертвонароджена дитина прав на спадщину не має. В цьому випадку правових наслідків не настає і спадкова маса розподіляється між особами, що входять у коло спадкоємців.
Що стосується усіх інших суб'єктів цивільного права, то вони можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Зокрема, на підставі заповіту можуть отримати майно у спадщину юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права, (див. коментар до ст. 2 ЦК).
Слід зазначити, що крім спадкування за заповітом і за законом, Цивільний кодекс передбачає також спадкування на підставі рішення суду. Такий вид спадкування застосовується у випадку так званої «відумерлості спадщини», тобто, існування спадщини, яка не була успадкована протягом встановленого законом строку жодною особою.
Згідно ст. 1277 ЦК, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх
від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Така заява має бути подана після спливу одного року з часу відкриття спадщини. За рішенням суду спадщина, яку він визнав відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини (див. коментар до ст. 1277 ЦК). Таким чином, ЦК визнає також існування третього виду спадкування (а йтися має саме про спадкування, оскільки згідно зі ст. 1277 ЦК до територіальної громади переходять як майно, так і борги спадкодавця) — за рішенням суду і вказує, що суб'єктом спадкування - спадкоємцем — у таких випадках є територіальна громада за місцем відкриття спадщини.
Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Коментар див. після ст. 1224.
Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.
Положення абзацу першого цієї частини не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом.
Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.
Не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини.
Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.
Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.
Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.
За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.
1. Право на спадкування виникає за наявності декількох умов: 1) наявність заповіту; 2) спадкоємець повинен визначити цю особу своїм спадкоємцем. Кожна особа може мати це право, але закон передбачає умови, за яких громадянин може бути усунений від права на спадкування (наприклад, через неправомірну поведінку щодо спадкодавця або інших спадкоємців, внаслідок позбавлення батьківських прав тощо). Крім того, спадкодавець у заповіті може визначити особу, яку він позбавляє права на спадкування. Це можуть бути один, декілька чи всі спадкоємці за законом, причому незалежно від черги. Але позбавлення права не стосується осіб, що мають право на обов'язкову частку (у межах цієї частки).
З викладеного вище, слідує висновок, що у ч. 1 ст. 1223 ЦК йдеться про право на спадкування як суб'єктивне право, котре належить певній особі — спадкоємцю за заповітом.
ЦК надає перевагу спадкуванню за заповітом. В заповіті спадкодавець може виявити свою волю розпорядитися належним йому майном на користь будь-якої особи. Щодо другого виду спадкування (спадкування за законом), то воно є вторинним стосовно спадкування за заповітом, оскільки настає у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини. У таких випадках право на спадкування почергово одержують особи, визначені у законі: у першу чергу — діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки; у другу — рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері; у третю — рідні дядько та тітка спадкодавця;
у четверту — особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини; у п'яту — інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї тощо (див. коментар до ст.ст. 1261-1265 ЦК).
2. Не мають права спадкувати ті із спадкоємців за законом або заповітом, які умисно позбавили життя спадкодавця або будь-кого з його спадкоємців з метою отримання спадщини, або здійснили замах на їх життя; батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини не спадкують за законом. Сюди ж відносяться батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця; одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Але якщо шлюб був визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки у майні, що належить тому із подружжя, хто помер, та яке було набуте під час цього шлюбу.
Зазначені обставини підтверджуються поданням нотаріусу копії рішення суду. Стосовно кожного випадку суд встановлює обставини, які є перепонами у здійсненні права на спадкування.
Положення ст. 1224 поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, але за межами цієї частки, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ. Виняток зроблено для осіб, щодо яких спадкодавець знає про зазначені обставини, але все ж призначає у заповіті того, хто вчинив замах, своїм спадкоємцем.
Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.
До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.
До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.
Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.
Земельний кодекс України надає громадянам України право на одержання у власність земельних ділянок для чітко визначених цілей:
- ведення селянського (фермерського) господарства;
- ведення особистого підсобного господарства;
- будівництво та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);
- садівництво;
- дачне та гаражне будівництво.
Яке цільове призначення землі було зазначено у Державному акті на землю, таке й переходить до спадкоємців.
Частина 2 коментованої статті встановлює, що до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Тобто спадкування житлового будинку, інших будівель та споруд відбувається на тих же підставах і у тому ж порядку, що й спадкування іншого майна, але разом з їх успадкуванням автоматично (незалежно від спеціальної згадки про це у заповіті) тягнеться виникнення для спадкоємців зазначеної нерухомості права на земельну ділянку, на якій ця нерухомість знаходиться. Тобто, якщо земельна ділянка, де знаходиться успадкований будинок, належала спадкодавцю на праві власності, то й у спадкоємця будинку виникає право власності на цю ділянку. Якщо ж у спадкодавця — власника будинку було лише право користування земельною ділянкою, на якій споруджено будинок, то й спадкоємці можуть набути лише право користування цією ділянкою.
Згідно з ч. З коментованої статті до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування. Проте, якщо інший розмір такої ділянки визначений заповітом, то застосовуються положення заповіту. Наприклад, за заповітом спадкодавець заповів жилий будинок трьом спадкоємцям у рівних частках кожному. Тобто, виходячи із змісту цієї статті, кожний із них отримає у право власності або у право користування ще по 1/3 земельної ділянки, на якій знаходиться цей будинок. Але, якщо спадкодавець у заповіті зазначить, що одному спадкоємцю заповідається 1/2 частина земельної ділянки, а друга половина заповідається в рівних частках двом іншим спадкоємцям, то частки спадкоємців будуть визначатися відповідно до заповідального розпорядження.
Спадкування частки у праві спільної сумісної власності
Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.
Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.
Коли йдеться про спадкування частки у праві спільної сумісної власності, слід встановити: а) чи є спільна власність сумісною; б) якою є частка спадкодавця у праві спільної сумісної власності; в) якими є загальні підстави спадкування, що мають бути застосовані для даного випадку.
Визначаючи характер спільної власності, слід керуватися ст. 368 ЦК, яка зазначає, що спільною сумісною власністю вважається спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. До спільної сумісної власності, зокрема, належить: 1) майно, набуте подружжям під час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом; 2) майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Хоча частки у праві спільної сумісної власності припускаються рівними, проте угодою сторін, законом або рішенням суду може бути передбачене інше. Тому при спадкуванні такої частки істотне значення має встановлення її розміру, що може бути зроблене як за життя спадкодавця, так і після відкриття спадщини.
Частина 2 коментованої статті встановлює, що суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку до її визначення та виділу в натурі. Йдеться про можливість розпорядження не тільки вже відомою часткою у праві спільної сумісної власності, але й тією часткою, яка буде визначена у майбутньому, вже після смерті спадкодавця. Тобто, спадкодавець може просто вказати у заповіті, що він заповідає належну йому частку у праві спільної сумісної власності певній особі. Розмір частки в цьому випадку визначається вже після смерті спадкодавця. Після смерті спадкодавця може бути проведено і визначення конкретної частки у праві спільної сумісної власності, і виділ її у натурі. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Отже, розміри часток, визначених при поділі, можуть бути і неоднаковими.
Таким чином, можлива ситуація, коли не відразу після смерті спадкодавця, а тільки після визначення розміру частки у праві спільної власності спадкоємець узнає про розмір цивільних прав і обов'язків, котрі він може отримати (за умови прийняття спадку) після смерті спадкодавця. До того ж про склад конкретного спадкового майна спадкоємець у таких випадках може довідатися лише після виділу частки у натурі.
Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності — входять до складу спадщини.
За загальним правилом суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, не включаються до складу спадкової маси, а передаються членам сім'ї спадкодавця.
Проте, у деяких випадках суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, можуть бути успадковані у загальному порядку. Цей випадок передбачений безпосередньо ст. 1227: за відсутності членів сім'ї спадкодавця перераховані вище суми входять до складу спадщини. Але ним можливість спадкування сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, не вичерпується. Наприклад, якщо відповідна сума була вислана спадкодавцю за його життя, але він не встиг її отримати, то вона входить до складу спадщини, оскільки з моменту висилки належить спадкодавцю на праві власності.
Вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі).
Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.
Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця.
Частина 1 коментованої статті згадує два можливих види вираження волі спадкодавця-вкладника: заповіт і спеціальне розпорядження банківській установі.
Спадкування грошового вкладу має свої особливості. Якщо спадкодавець зробив заповідальне розпорядження банківській установі або застереження щодо вкладу в загальному заповіті, то вклад переходить у власність особи, вказаної в розпорядженні чи заповіті. Якщо ж заповідального розпорядження чи застереження у заповіті не було, то свідоцтво про право на спадщину на грошовий вклад видається спадкоємцям за законом на загальних підставах.
Незалежно від способу розпорядження грошовим вкладом, право на його отримання входить до складу спадщини. Якщо спадкодавець зробив заповідальне розпорядження банківській установі або застереження щодо вкладу у заповіті, то вклад видається зазначеним особам одразу після смерті вкладника без нотаріального оформлення. Вклад включається до спадкового майна і тоді, коли заповідальне розпорядження було зроблено на користь особи, яка померла раніше від вкладника, а також у тому разі, коли особа, на користь якої було зроблено заповідальне розпорядження, померла після вкладника, не затребувавши вкладу. В цьому випадку вклад спадкують спадкоємці особи, на користь якої було зроблено розпорядження.
Частина 3 коментованої статті встановлює пріоритет заповіту над розпорядженням вкладника, зробленим банківській установі. Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), може повністю або частково скасовувати його. Це відбувається у двох випадках: 1) якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад; 2) якщо новий заповіт стосується усього майна спадкодавця. Разом з тим, заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), не обов'язково має скасовувати таке розпорядження. Якщо, наприклад, у заповіті спадкоємцем вкладу призначена та сама особа, яка згадується у розпорядженні банку (фінансовій установі), то заповіт лише заступає згадане розпорядження, тобто спадкоємцем фактично залишається та сама особа.
Страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються на загальних підставах.
Якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, це право не входить до складу спадщини.
Коментована стаття закріплює можливість спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування). Зазвичай, страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються на загальних підставах. Найчастіше таке спадкування має місце у договорах страхування життя у зв'язку зі смертю спадкодавця, життя якого було застраховане. Але можливе і спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування) у інших випадках особистого страхування, а також у випадках майнового страхування та страхування відповідальності (див. коментар до ст.ст. 980, 990, 999 ЦК).
Частина друга статті 1229 ЦК встановлює виняток зі згаданого вище загального правила. При спадкуванні страхових сум, належних за договорами особистого страхування, якщо в договорі страхувальник призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової суми у разі його смерті, тоді ця сума не включається до складу спадщини. Якщо ж страхувальник не вказав особу, на користь якої укладено договір страхування, або така особа відмовилася від одержання страхової суми, то тоді ця грошова сума є частиною спадкового майна. Таким чином, на відміну від ч. 2 ст. 1228 ЦК, котра визнає перевагу заповіту перед спеціальним розпорядженням вкладника і встановлює, що право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним, ч. 2 ст. 1229 ЦК передбачає можливість виключення права на одержання страхової суми зі складу спадщини.
До спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов'язаннях.
До спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя.
До спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя.
Коментар див. після ст. 1231.
До спадкоємця переходить обов'язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем.
До спадкоємця переходить обов'язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя.
До спадкоємця переходить обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця.
Майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину.
За позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірне великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ним у спадщину.
1. Частина 1 ст. 1230 регламентує спадкування збитків, завданих спадкодавцю за його життя внаслідок невиконання договірних зобов'язань, встановлюючи, що право на відшкодування таких збитків переходить до спадкоємця.
Ст. 22 ЦК, котра відносить до збитків: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Розмір збитків відшкодовується у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, котра порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право (див. коментар до ст. 22 ЦК).
Згідно ч. 2 ст. 1230 ЦК до спадкоємця переходить також право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя. Тут варто звернути увагу на відмінності умов застосування частин першої та другої коментованої статті. Так, спадкування права на відшкодування збитків, завданих внаслідок невиконання договірних зобов'язань, виникає незалежно від вчинення якихось дій спадкодавцем (ч. 1 ст. 1230 ЦК), а спадкування права на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, можливе лише за умови, що сплата неустойки (штрафу, пені) була присуджена судом спадкодавцеві за його життя (ч. 2 ст. 1230 ЦК). Тобто ч. 2 ст. 1230 встановлює умову виникнення права на стягнення неустойки (штрафу, пені) — вона повинна бути присуджена спадкодавцю за його життя.
Згідно ч. З ст. 1230 ЦК до спадкоємця переходить також право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя. Моральна шкода може полягати: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст. 23 ЦК).
Моральна шкода відшкодовується грішми або іншим способом. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
2. Стаття 1231 ЦК присвячена питанням регулювання спадкування обов'язків відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем, оскільки до складу спадщини входять не лише права, але й обов'язки спадкодавця.
До спадкоємця переходить обов'язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем. Оскільки коментована стаття не містить якихось спеціальних застережень, то можна зробити висновок, що йдеться про спадкування обов'язку відшкодування будь-якої майнової шкоди (збитків). Це може бути шкода, яка виникла внаслідок неналежного виконання спадкодавцем договірних зобов'язань, чи та, що була завдана ним іншим особам внаслідок пошкодження їхнього майна, каліцтва або заподіяння смерті.
Крім зазначених обов'язків спадкодавця до спадкоємців переходить обов'язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя, а також обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця (ч. 2 і 3 ст. 1231). При застосуванні вказаної норми слід враховувати, що спадкування згаданих обов'язків можливе лише за наявності двох додаткових умов: 1) наявність рішення суду про стягнення зі спадкодавця завданої ним моральної шкоди або несплаченої неустойки, винесеного за його життя; 2) невиконання спадкодавцем (не має значення з яких причин) за життя рішення суду про відшкодування моральної шкоди або сплату неустойки.
Відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця обмежена дійсною вартістю майна, що перейшло за спадщиною, яка визначається грошовою оцінкою цього майна. Відповідальність несуть як спадкоємці за законом, так і за заповітом, а також спадкоємці, що одержують обов'язкову частку пропорційно отриманим ними спадковим часткам. Якщо, наприклад, один із спадкоємців погасив борги спадкодавця, що перевищують ту суму, яка належала з нього пропорційно його спадковій частці, то він має право вимагати відшкодування іншими спадкоємцями виплачених ним сум, що перевищують частку.
За позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди тощо. Отже, для зменшення розміру відповідальності спадкоємця за боргами спадкодавця необхідними є такі умови: 1) звернення спадкоємця до суду з позовом; 2) доведення ним того, що розмір сум, які підлягають сплатою спадкоємцем, є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ним у спадщину. Разом з тим, варто звернути увагу на те, що суд може зменшити розмір платежів, але не може абсолютно звільнити спадкоємця від обов'язку їх сплати.
Спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.
Витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більш як за три роки до його смерті.
Ст. 1232 ЦК спеціально вказує, що на спадкоємців може бути покладений також обов'язок відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.
Умовою відшкодування таких витрат є їхня розумність. Розумними витрати можуть бути визнані у випадку, якщо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені.
Вказані вище розумні витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені на користь тих осіб, що їх фактично понесли, у повному обсязі і за весь час, коли вони мали місце, але не більше як за три роки до смерті спадкодавця. Таке рішення ґрунтується на тому припущенні, що якби особа, котра здійснювала такі витрати, мала намір стягнути їх зі спадкодавця за його життя, то могла б зробити це за період не більше, ніж за три роки (див. коментар до ст.ст. 256-257, 261, 267 ЦК).
До спадкоємців переходять усі права та обов»язки за договором оренди житла з викупом,які мав спадкодавець.
Відмова спадкоємців від договору оренди житла з викупом здійснюється у порядку,встановленою ст..1273 ЦК України.
Дострокове припинення договору оренди житла з викупом за ініціативою спадкоємців здійснюється у порядку,визначеному законом.
Нагадуємо, що отримати правову допомогу можна заадресою:смт.Чечельник, вул. Свято-Михайлівська,7,1-й поверх.Тел.(0432) 2-10-47
Начальник Чечельницького бюро правової допомоги Володимир Косаківський